Большой топонимический словарь Крыма
Вернуться на портал "Киммерия"

 


 

Условия формирования топонимии Крыма

В. А. Бушаков
ЛЕКСИЧНИЙ СКЛАД ІСТОРИЧНОЇ ТОПОНІМІЇ КРИМУ - Київ – 2003

Часть №5 - Раздел первый - Историко-географические и этнолингвистические условия формирования топонимии Крыма, хронологическая и ареальная стратиграфия топонимов
01::::04::05::06::::22

В результаті вивчення давньої ономастики Північного Причорномор`я було незаперечно доведено, що мови скіфів, сарматів та аланів є східноіранськими [Грушевський 1991. С. 111 – 112; Гагкаев 1969; Абаев 1979; Витчак 1992]. Етнічні імена Σκόλοτοι, котре, за Геродотом [IV, 6], було загальною самоназвою скіфських племен, і Σκύται пояснюються обидва з іран. *skuda-ta- “лучники”, звідси ассірійське Ašgūzai або Išgūzai та біблійне Askenez (в даному етнонімі на місці скіфського l первісно виступав міжзубний ð, котрий передавався грецьким θ та ассірійським і давньоєврейським z); назва скіфської династії Παραλάται, яку Геродот пояснює як Σκύται βασιλητοι “царські скіфи” етимологізується з іран. *paradāta- поставлений на чолі, призначений за законом [Витчак 1992. С. 52 – 53]. Парадáта є героями архаїчних загальноіранських міфів про першу на землі династію, що заснувала людську цивілізацію (див. [Мифологический словарь. С. 420]). О.Назаренко пояснює скіфський етнонім сколоти як “молодші”, зіставляючи його з ґотським skalks і англосаксонським scealc слуга, раб та слов`янським холопъ неодружений [Назаренко 1989].

За Геродотом [IV, 110 – 147], савромати походять від царських скіфів та амазонок, які прибули кораблем на береги Меотійського озера до емпорію Кремни; користувалися вони скіфською мовою, але говорили нею здавна з помилками, бо амазонки засвоїли її неправильно. В часи Геродота савромати (Σαυρομάται, сайріма в Авесті, Συρμάται Евдокса з Кніда, IV ст. до н.е., пізніше Σαρμάται) займали межиріччя Дону й Волги, а також заволзькі степи. Поступово вони просунулись на захід аж до Дунаю і проникли в Крим. По сарматах античні автори стали називати Скіфію Сарматією. До сарматів належали племена сіраків, аорсів, роксоланів, язигів [Доватур, Каллистов, Шишова 1982. С. 363 – 365; Смирнов 1984; Степи европейской части СССР. С. 153 – 213]. Нащадки сарматів алани грали видатну роль в історії Східної та Західної Європи й увійшли до складу багатьох народів (див. [Бубенок 1997. С. 16 – 44]).

Визначну роль в історії Північного Причорномор`я та Криму, як його складової частини, зіграла грецька колонізація, що розпочалася в VII ст. до н.е. Найвизначнішими грецькими колоніями Північного Причорномор`я були Тіра, Ольвія, Керкінітіда, Херсонес Гераклейський, Феодосія, Пантікапей та Танаїс. У грецьких колоністів були попередники. Пліній Старший [VI, 20] зауважив: “В гирлі Танаїсу є місто. Навколишніми землями спочатку володіли карійці, потім клазоменці та меони, а згодом – пантікапейці”.

Боспорська держава з центром у Пантікапеї, котра об`єднала грецькі колонії Керченського й Таманського півостровів, Танаїс і місцеві племена пониззя Кубані та східного узбережжя Азовського моря (боспорські володарі називали себе архонтами Боспора і Феодосії та царями сіндів, торетів, дандаріїв, псесів, фатеїв, досхів та меотів [Гайдукевич 1949. С. 60, 62; Жебелев 1953. С. 172 - 173, 179), проіснувала до кінця IV ст. н.е. (див. [Грушевський 1991. С. 87 – 98; Історія Української РСР. С. 190 – 232; Античные государства. С. 45 сл., 58 сл.). Етнічному складу населення Боспорської держави присвячено дві монографії О. Масленнікова, в яких показано, що етнічні процеси на Боспорі вели до створення особливої, відмінної від чисто еллінської, греко-скіфо-сарматської єдності, яку деякі автори, починаючи зі Страбона, називали βοσπορανοί “боспорянами”; самі себе жителі Боспорського царства іменували βοσπορεοί “боспорцями” [Масленников 1981. С. 97 – 98; 1990. С. 97, 221].

К середині І ст. н.е. скіфи значно посилили свою активність у Північному Причорномор`ї. Обложений ними Херсонес звернувся по військову допомогу до Риму. Римляни примусили скіфів зняти облогу, після чого в Криму розмістилися римські леґіони чисельністю три тисячі воїнів. Боспорській державі постійно доводилося захищатися від нападів спочатку скіфів, а потім сарматів. На початку ІІІ ст. у Північному Причорномор`ї з`являються племена ґотів, котрі прийшли з берегів Балтійського моря. Вони очолили велике об`єднання племен, до якого входили сармато-аланські та інші племена. Розпочалася довга боротьба ґотів з римлянами на Дунаї. В першій половині ІІІ ст. сармато-аланські племена перейшли в наступ на Боспорське царство. Рим вивів свої ґарнізони з Криму, щоби посилити дунайські армії. В середині ІІІ ст. Скіфське царство в Криму припинило існування в результаті вторгнення на півострів різноетнічних племен ґотського союзу [Пуздровский 1992].

Історію переселення ґотів зі Скандінавії в пониззя Вісли і подальшого просування в Ойум викладено у творі “Getica” ґотського історика Йордана (VI ст.) [Иордан 1960. §25 - 28, 39]. За Йорданом, на Понтійському морі ґоти “розділилися між двома родами свого племені: везеґоти служили роду Балтів, остроґоти – преславним Амалам” [§42]. Об`єднавши різні племена, ґоти створили державу, яка досягла своєї могутності при королі Германнаріху з роду Амалів, котрий підкорив “багато войовничих північних племен і примусив їх коритися своїм законам”; він підкорив також ґерманське плем`я герулів і слов`янські племена венетів, антів та склавинів [§116 – 119].

Державу Германнаріха і Боспорське царство розгромили гунни, що увірвалися в Європу зі сходу. Йордан [§123 – 126] розповідає леґенду про перехід гуннів через Керченську протоку слідом за оленем. Гунни захопили племена алпідзурів, алцідзурів, ітімарів, тункорсів та боїсків, підкорили аланів. Державу Германнаріха роздирали суперечки. Самого короля поранили мечем двоє братів із племені росомонів (етнонім росомони пояснюється з ґерманських мов як “конярі”, “вершники ” і, вірогідно, відноситься до аланів [Карсанов 1989]), котрі помстилися за смерть своєї сестри Сунільди. “Король, що страждав від цієї рани, ледве животів. Дізнавшись про його слабість, Баламбер, король гуннів пішов війною на ту частину [ґотів, котру складали] остроґоти; від них везеґоти, керуючись якимось своїм наміром, вже відокремились. Тим часом Германнаріх, дуже старий і немічний, страждав від рани і, не витримавши гуннських нападів, помер на сто десятому році життя. Його смерть дала змогу гуннам перемогти тих ґотів, котрі, як ми говорили, сиділи на східній стороні і називалися остроґотами” [§129 – 130].

Ґоти відійшли в Західну Європу (див. [Буданова 1990]). Вважається, що лише невелика частка їх знайшла собі сховище в Кримських горах, а від тих ґотів південно-західна частина Криму стала називатися Готією. В Криму була Готсько-Кафська єпархія, яка припинила своє існування в кінці XVIII ст. з виселенням кримських християн О. Суворовим за наказом імператриці Катерини ІІ, яке розпочало тривалу й цілеспрямовану політику витиснення з Криму корінного населення. Історії ґотів у Північному Причорномор`ї та Криму присвячено багато досліджень (див. [Буданова 1990. С. 12 – 48]).

Імперії Германнаріха територіально відповідає поліетнічна черняхівська культура (ІІ – початок V ст.), носіями якої були ґотські, сармато-аланські, слов`янські та дако-ґетські племена і розквіт якої припадає на ІІІ – IV ст. (див. [Щукин 1977; Баран 1984; Баран, Гороховський, Магомедов 1990]). Ареал черняхівської культури охоплював територію між Середнім Подніпров`ям і Верхнім та Середнім Подністров`ям, Північно-Західне Причорномор`я, територію Молдови та Східної Румунії. Її занепад пов`язується з гуннською навалою.

Спираючись на писемні свідчення та археологічні матеріали, Д. Козак [Козак 1993] дійшов висновку, що ґоти, яким належала вельбарська культура ІІ – IV ст., прийшли на Волинь, де розділилися на остроґотів і везеґотів, тобто східних і західних ґотів. В ареалі черняхівської культури пам`ятки вельбарської культури сконцентрувалися в другій чверті І тисячоліття н.е. саме на Волині (див. [Баран 1984. Рис. 2 на c. 16, табл. LXXII на с. 247; Баран, Гороховський, Магомедов 1990. Рис. 1 – 2]). Вони підкорили слов`янські племена венедів (зубрицька і пізньозарубинецька культури І – ІІІ ст.) та антів (київська і частка черняхівської культури), склавши військово-адміністративну касту в слов`янському суспільстві. В середині IV ст. слов`янські племена звільнилися від ґотської залежності з допомогою гуннів. Саме Волинь була плацдармом для ґотських походів у Середнє Подніпров`я, Північне Приазов`я, Причорномор`я та Подунав`я.

01::::04::05::06::::22

на верх страницы::Лексический состав топонимии Крыма статьи №№1-5::на главную


 
Поиск по алфавиту
А Б В Г Д
ЕЁ Ж З ИЙ К
Л М Н О П
Р С Т У Ф
Х Ц Ч Ш Щ
ЪЬ Ы Э Ю Я

 
Форма поиска топонимов
Словарик значений слов
Дополнительные материалы
Заметки по топонимике
Происхождение названий
Феномены топонимов
Топонимические тайны
Теоретические основы
Условия формирования
Лексика топонимов Крыма
Словотворный анализ слов
Топонимический полуостров
Взаимодействие культур
Топомика Крыма (статьи)
Топонимические прогулки - 1
Топонимические прогулки - 2
Топонимические прогулки - 3
Топонимические легенды
Библиографический список
 



Достопримечательности Крыма
-неизвестное об известном-

Судакская крепость в Судаке

Пещерные города Крыма - Эски-Кермен

Чёрное море природа рыбы птицы

 


Вернуться на портал "Киммерия"

© KWD 2002-2017 (при использовании материалов активная ссылка на сайт обязательна)
Администратор сайта - kimmeria@kimmeria.com

Яндекс цитирования