В. А.
Бушаков
ЛЕКСИЧНИЙ СКЛАД ІСТОРИЧНОЇ ТОПОНІМІЇ КРИМУ -
Київ – 2003
Часть №3 - Предисловие (страница вторая)
01::02::03::04
Кожна лексема
ілюструється відповідними кримськими топонімами,
поданими в українському написанні, з позначками,
які вказують на їхнє відношення:
- до оронімії (г. –
гора, ск. – скеля, узв. – узвишшя, кур. – курган, м.
– мис, б. – балка, ущ. – ущелина, ур. – урочище,
печ. – печера),
- гідронімії (р. –
ріка, дж. – джерело, оз. – озеро та інші),
- ойконімії (с. – село
або селище),
- антропоніми мають
позначки антр. – антропонім або ім`я чол. чи ім`я
жін.,
- родоплемінні терміни
– позначки етн. – етнонім чи ген. – генонім.
В деяких випадках,
якщо це доцільно, вказується місцезнаходження
наведених топонімів. В словникових статтях по
можливості подаються етимологія та відсилання до
синонімів, антонімів та іншомовних, відповідно
грецьких чи тюркських, аналогів лексем.
Існує широке коло
писемних джерел топонімії Кримського півострова:
списки населених пунктів, географічні мапи,
архівні документи з межування землі, ханські
ярлики, праці мандрівників і дослідників природи
Криму, туристичні путівники, краєзнавча
література.
Найдавніші відомості
з історії та географії Криму містяться у творах
античних грецьких та римських авторів:
- “Історія” [Кн.
IV, § 3, 12, 20, 28, 55, 90, 100, 103] Геродота
(бл. 484 - 425 роки до н.е.);
- “Історія
природи” [Кн. IV] Плінія Старшого (23 - 79 роки
н.е.);
- “Порадник із
географії” [Кн. ІІІ, гл. V. Положення
європейської Сарматії] Клавдія Птолемея (бл. 90
- 168 роки н.е.);
- “Про положення
землі” [Кн. ІІ, гл. 1] Помпонія Мелли (І ст.
н.е.) (див. [Агбунов 1987; Доватур, Каллистов,
Шишова 1985;
- Известия древних
писателей ... 1893 – 1900; Скржинская 1997,
1986, 1991]).
- Енциклопедичний
довідник ойконімів Причорномор`я античної доби
[Качарава, Квирквелия 1991].
Унікальні відомості
з історії, географії та топоніміки
середньовічної Тавріки містять твір Прокопія з
Кесарії “Про споруди” [ІІІ, 4, 7, 10 - 16] (500
рік) і трактат “Про управління імперією”
візантійського імператора Константина
Порфірогенета (Х ст.). Назви південнобережних
селищ і деяких місцевостей Криму містяться в
ґенуезьких документах та в церковних грамотах
[Бертье-Делагард 1914, 1920].
Незначну кількість
топонімів можна знайти в опублікованих ярликах
кримських ханів [Березин 1861; Григорьев 1844],
котрі містять імена людей, яким хан надавав
різні пільги та землю й колодязі у користування,
назви селищ, урочищ або доріг, з якими дарована
ханом земля межувала з півдня, півночі, сходу та
заходу. Назви згаданих в ярликах селищ походять,
як правило, від антропонімів або етнонімів,
деякі від географічних термінів:
Камиш-Бурунджук, Янґи-Сала, Кабак-Таш,
Тімур-Убалик, Кизил-Яр, Ай-Ренґ-Юрти (кт burun
мис, sala село, taş камінь, скеля, oba курган,
могила, yar яр, yurt дім, володіння, місце
мешкання, земля). Деякі зі згаданих в ярликах,
датованих серединою і третьою чвертю XVI ст.,
топонімів проіснували до ХХ століття.
Багато кримських
топонімів навів і пояснив у своїй знаменитій
“Книзі подорожі” турецький мандрівник XVII ст.
Евлія Челебі.
Немає сумнівів, що
розвинена тюркська топонімічна система в тому
вигляді, який вона мала перед втратою Кримським
ханством незалежності, сформувалася невдовзі
після масового поселення у Криму
золотоординських тюрко-монгольських племен.
Говорячи про збереження топонімічної системи,
маю на увазі не лише макротопоніми, а й принципи
номінації географічних об`єктів та апелятивну
лексику, що формує топонімію. Звісно, що
натомість одних топонімів з`являлися інші. Так,
ойконіми втрачалися зі зникненням селищ,
внаслідок злиття колись окремих сіл в одне
залишалося у вжитку одне з двох чи трьох
альтернативних імен, виникали нові імена старих
поселень та з`являлися нові поселення зі своїми
назвами. Але система продовжувала існувати й
розвиватися, доки не була знищена в результаті
насильницької депортації з Криму її творця й
носія – кримськотатарського народу, представники
якого іменують себе qırımlı, тобто “кримець”.
Численні кримські
топоніми потрапили в акти, котрі засвідчували
право на володіння та наслідування землі,
оформляли її купівлю й межування, та в судові
позови. Такі документи зберігалися в архівах, і
саме їх використали у своїх наукових працях Ф.
Лашков [Лашков 1890, 1897] та А. Маркевич
[Маркевич 1928]. Ці праці надають цінний
матеріал для топонімічних досліджень.
Цінними джерелами
топонімії є списки кримських селищ. Перший такий
список був укладений 1783 року (див. нижче). Він
налічує 1474 села, назви котрих подано по 44
кадиликах, на які поділялися шість каймакамств.
Таким був судово-територіальний поділ Кримського
ханства перед втратою самостійності. В одному
селі в середньому налічувалося десять дворів.
Багато назв у списку дуже спотворено, і
встановити їх правильне написання можна лише за
іншими списками чи картами. Локалізувавши за
допомогою карт селища кожного кадилика, можна
виявити приблизні кордони кадиликів і
каймакамств.
Список кримських
селищ від 1805 року [Из дела ...] подає їхні
назви по повітах і волостях. В ньому показано,
скільки душ окремо чоловічої та жіночої статі
татар, циган, полонеників (ясир) і російських
поселенців мешкають в кожному селі. Зазначено,
кому належить земля: селянам, казні, мечеті або
поміщику. Наводиться імперське військове чи
чиновницьке звання власника або його дворянський
(бей, мурза, граф) чи духовний (кадій,
казі-ескер, мула, муфтій) титул.
На 9 жовтня 1805
року в Сімферопольському повіті вже існувало 6
російських селищ: Манґуш (тут мешкали й татари),
Підгородня, Курци, Петербурзькі Мазанки, Зуя та
Бія-Сала,- в яких жили відставні та збіглі
солдати, вільноопреділені, молдовани, грузини,
греки, болгари, угорці й поляки. В селі Аутка,
крім татар, було 25 дворів кримських греків,
яким Катерина ІІ була дозволила повернутися в
рідне село з Північного Приазов`я. У
Феодосійському повіті були російські села Сали
та Ізюмівка, в яких мешкали військові поселенці.
В селі Керменчік жили чиновники грецького
батальйону, а колись воно належало урумам, котрі
переселилися до Північного Приазов`я. В
Євпаторійському повіті таємному раднику Попову
належали села Шамах, Степанівка і Караджа, в
котрих мешкали ногайці, що були поміщицькими
кріпаками, та Володимирівка з
кріпаками-росіянами. У зруйнованому селі
Шейхлар, що належало графу Войновичу, жили
шестеро вільних греків. В селах Ханин-Елі та
Насир, власником яких був віце-ґубернатор
Шостак, мешкали ногаї.
01::02::03::04 |
